ProZ.com translation contests »
7th ProZ.com Translation Contest: "Sports" » Russian to Ukrainian » Entry by Vassyl Trylis

Source text in Russian

Translation by Vassyl Trylis (#5360)

Вечером следующего дня мы встретились со Степаном на стадионе; билеты мы покупали заранее,— как всегда, три места рядом. Но Риммы с ним не было.
— Что ты ей сказал вчера, Степан? — спросил я тихо, но жестко.
— Что не люблю ее, — вот что я ей сказал! И ни о чем больше не спрашивай. Гляди, Кока-то наш плох...
Как раз в эту минуту Коке дали отличный пас, а он даже не попал ногой по мячу.
— С поля Кутузова! — завопил, сложив ладони трубкой, наш сосед и вскочил, роняя с колен портфель, из которого посыпались бухгалтерские бланки, половина булки с колбасой и бумажные стаканчики.
И стадион подхватил и стал скандировать с торжествующим презрением:
— С по-ля! С по-ля!
Он был жесток, стадион. Он мгновенно забыл о том, сколько раз аплодировал этому высокому русому парню с такими талантливыми ногами.
Сейчас он видел только его позор и требовал его заменить. А Кока, отяжелевший от вчерашнего чешского пива и пришибленный несущимся отовсюду улюлюканьем, беспрестанно терял мяч и бил непонятно куда. И вдруг, собрав, видимо, все силы, он изумительно красиво перекинул мяч пяткой через голову самому себе на выход, перепрыгнул через подставленную ногу рыжего венгра и ударил уже почти с самой ленточки. Весь стадион, и веря и не веря, привстал, что-то крича и швыряя в воздух кепки, зонтики, плащи. Счет стал 1:1. И тут же раздался свисток судьи.
Венгры, присев на корточки, фотографировались в центре поля, а наши ребята в темных от пота футболках понуро пошли в раздевалку. И самым понурым был Кока, хотя он и спас команду от поражения... Нам стало жаль Коку: все-таки он был наш, с Четвертой Мещанской. Мы зашли к нему в раздевалку. Нас долго не пропускали, но потом пропустили. Все футболисты уже ушли, а Кока все еще мрачно сидел, закутавшись в мохнатое полотенце.
— Не будешь в следующий раз пить перед матчем! — сказал я. — А все-таки штуку ты здорово забил, Кока...
Он вдруг по-детски заулыбался.
— А это действительно ничего, кажется, вышло: пяткой через голову самому себе на выход. — И вдруг снова помрачнел.
Потом он стал одеваться. И с появлением на нем белой рубашечки, пестрого пиджака с разрезом позади, небесных брюк, остроносых мокасин и уже известного бронзового перстня снова превратился из грустного мальчишки в великого футболиста.
Увечері наступного дня ми зустрілися з Степаном на стадіоні; квитки купили заздалегідь - як завжди, на троє місць поруч. Але Рімми з ним не було.

- Що ти їй сказав учора, Степане? - спитав я тихо, але жорстко.

- Що не люблю її. Так і сказав! І не питай мене більш ні про що. Дивись, он Кока наш геть нікуди...

Як на те, Кока саме отримав прекрасний пас - та навіть ногою по м'ячу не вцілив.

- З поля Кутузова! - загорлав наш сусід у складені дудкою долоні; він підвівся з місця, з колін його впав портфель, а звідти посунулися бухгалтерські бланки, півбулки з ковбасою та паперові стаканчики.

І стадіон підхопив, і заходився скандувати з переможною зневагою:

- З по-ля! З по-ля!

Він був жорстокий, той стадіон. Він миттю забув, скільки разів аплодував цьому високому русявому хлопцю з такими талановитими ногами.

Тепер він бачив тільки його ганьбу й вимагав заміни. А Кока, обважнілий з учорашнього чеського пива, приголомшений свистом та улюлюканням звідусюди, щораз губив м'яча або бив бозна куди. І раптом, зібравши, мабуть, усі сили, на диво гарно перекинув м'яча п'ятою через голову, сам собі на вихід, перескочив через підставлену ногу рудого мадяра і вдарив уже мало не з лінії воріт. Увесь стадіон, ще очам не повіривши, скочив на ноги; люди кричали, підкидали в повітря кепки, парасолі, плащі. Рахунок зробився 1:1. І тут-таки пролунав свисток судді.

Мадяри, злаштувавшись навпочіпки, фотографувалися в центрі стадіону, а наші хлопці, в темних від поту футболках, з похиленими головами, потяглися до роздягальні. На Коку аж боляче було дивитися, хоча саме він урятував команду від поразки... Нам стало його жаль: усе ж таки наш він, із Четвертої Міщанської. Ми зайшли до нього в роздягальню. Нас довго не пускали, але потім пропустили. Всі футболісти вже пішли, а Кока все ще похмуро сидів, закутаний у волохате простирадло.

- Другого разу не питимеш перед матчем! - сказав я. - Але штуку ти їм хвацько поклав, молодець.

На його обличчі засяяла дитяча усмішка.

- А справді, воно наче непогано вийшло: п'ятою собі через голову, на вихід... - І раптом він знову спохмурнів.

Час було вдягатись. І коли на ньому з'явилася біла сорочка, пістрявий піджак з розрізом, небесного кольору штани, гостроносі мокасини та вже відомий бронзовий перстень, Кока знову перетворився з сумного хлопчиська на великого футболіста.