A theme of the age, at least in the developed world, is that people crave silence and can find none. The roar of traffic, the ceaseless beep of phones, digital announcements in buses and trains, TV sets blaring even in empty offices, are an endless battery and distraction. The human race is exhausting itself with noise and longs for its opposite—whether in the wilds, on the wide ocean or in some retreat dedicated to stillness and concentration. Alain Corbin, a history professor, writes from his refuge in the Sorbonne, and Erling Kagge, a Norwegian explorer, from his memories of the wastes of Antarctica, where both have tried to escape.
And yet, as Mr Corbin points out in "A History of Silence", there is probably no more noise than there used to be. Before pneumatic tyres, city streets were full of the deafening clang of metal-rimmed wheels and horseshoes on stone. Before voluntary isolation on mobile phones, buses and trains rang with conversation. Newspaper-sellers did not leave their wares in a mute pile, but advertised them at top volume, as did vendors of cherries, violets and fresh mackerel. The theatre and the opera were a chaos of huzzahs and barracking. Even in the countryside, peasants sang as they drudged. They don’t sing now.
What has changed is not so much the level of noise, which previous centuries also complained about, but the level of distraction, which occupies the space that silence might invade. There looms another paradox, because when it does invade—in the depths of a pine forest, in the naked desert, in a suddenly vacated room—it often proves unnerving rather than welcome. Dread creeps in; the ear instinctively fastens on anything, whether fire-hiss or bird call or susurrus of leaves, that will save it from this unknown emptiness. People want silence, but not that much. | Проблема нашого часу, принаймні в розвинутих країнах, полягає в тому, що люди потребують тиші та не можуть її знайти. Гуркіт транспорту, неспинні телефонні дзвінки, інформаційні повідомлення в автобусах і потягах, гудіння телевізорів навіть у порожніх офісах – все це вкрай знесилює і заважає. Людство виснажує себе шумом і прагне тиші – чи то у відлюдних лісах, чи то в безкрайньому океані, чи то в якомусь закутку, сповненому спокою і зосередження. Ален Корбін, професор історії, пише про свій притулок у Сорбонні, а Ерлінг Кагге, норвезький дослідник, згадує пустелі Антарктики, де обидва намагалися сховатися. І все ж таки, як зазначає пан Корбін у роботі «Історія тиші», напевно, зараз шум вже не такий, як був раніше. Коли не було пневматичних шин, бруковані вулиці місць були наповнені оглушливим брязканням металевих коліс та кінських підків. Коли не було свідомої самотності з мобільними телефонами, гуділи автобуси й потяги. Продавці газет, вишень, фіалок, свіжої скумбрії не давали своєму товару сумувати у безмовних купах, а рекламували його щоголосу. В театрі та опері панував хаос із бурхливих радощів і освистування акторів. Навіть за містом під час важкої роботи селяни співали. Зараз цього вже немає. Змінився не стільки рівень шуму, на який нарікали й у минулі сторіччя, скільки ступінь заважання, що окупує простір, який могла б заповнити тиша. Тут виникає інший парадокс: коли тиша наповнює цей простір – у густому борі, в голій пустелі, в раптово вільній кімнаті – це часто виявляється скоріше неприємним, ніж бажаним. Заповзає острах. Вухо інстинктивно чіпляється за будь-що, що врятує від цієї невідомої порожнечі: шипіння вогню, щебетання пташки або шелест листя. Люди жадають тиші, але не дуже багато. |