A theme of the age, at least in the developed world, is that people crave silence and can find none. The roar of traffic, the ceaseless beep of phones, digital announcements in buses and trains, TV sets blaring even in empty offices, are an endless battery and distraction. The human race is exhausting itself with noise and longs for its opposite—whether in the wilds, on the wide ocean or in some retreat dedicated to stillness and concentration. Alain Corbin, a history professor, writes from his refuge in the Sorbonne, and Erling Kagge, a Norwegian explorer, from his memories of the wastes of Antarctica, where both have tried to escape.
And yet, as Mr Corbin points out in "A History of Silence", there is probably no more noise than there used to be. Before pneumatic tyres, city streets were full of the deafening clang of metal-rimmed wheels and horseshoes on stone. Before voluntary isolation on mobile phones, buses and trains rang with conversation. Newspaper-sellers did not leave their wares in a mute pile, but advertised them at top volume, as did vendors of cherries, violets and fresh mackerel. The theatre and the opera were a chaos of huzzahs and barracking. Even in the countryside, peasants sang as they drudged. They don’t sing now.
What has changed is not so much the level of noise, which previous centuries also complained about, but the level of distraction, which occupies the space that silence might invade. There looms another paradox, because when it does invade—in the depths of a pine forest, in the naked desert, in a suddenly vacated room—it often proves unnerving rather than welcome. Dread creeps in; the ear instinctively fastens on anything, whether fire-hiss or bird call or susurrus of leaves, that will save it from this unknown emptiness. People want silence, but not that much. | У наш буремний час тиша, принаймні в розвинених країнах, стає людям усе милішою, але насолодитися нею сповна не виходить. Втомлені постійним ревом машин, дзенькотом сповіщень у смартфонах, голосовими об’явами в автобусах та потягах і криками з телевізорів, увімкнених навіть коли це нікому не потрібно, вони тікають хто куди — на природу, у круїз або деінде, щоби залишитися на самоті, заспокоїтись і зосередитись. Професор-історик Ален Корбен (Alain Corbin) і норвезький мандрівник Ерлінґ Каґґе (Erling Kagge) не виняток: один шукає прихистку у своєму кабінеті в Сорбонні, а інший згадує, як колись тікав від усього в антарктичні пустелі. Проте, як пише у своїй книзі «Історія тиші» (A History of Silence) пан Корбен, зараз людину оточує не більше шуму, ніж завжди. До винайдення пневматичних шин бруковані вулиці повнилися цоканням підків та оглушливим брязкотом окованих залізом коліс. До того, як усі почали втуплюватися в смартфони, в автобусах та вагонах потягів не вщухав гомін. Торговці не просто викладали на прилавок свій товар — газети, ягоди, рибу, квіти — вони горлали щодуху, аби його продати. У театральних і оперних залах нерідко чулися вигуки, а часом виконавців відкрито освистували. Навіть селяни заводили пісню, коли поралися по господарству — зараз тих співів уже не чути. Змінилася не кількість шуму — на неї скаржилися здавна. Радше, мова про тривогу, яка з’являється в передчутті тиші. Парадокс: коли тиша нарешті нас огортає — у лісових хащах, безкраїй пустелі, зненацька спорожнілій кімнаті — то приносить не полегшення, а лише дискомфорт. Нас проймає страх, слух інстинктивно чіпляється за найменший звук: тріск вогнища, поклик птаха, шелест листя — будь-що, аби врятуватися від цієї невідомої порожнечі. Людям потрібна тиша, та не абсолютна. |