Коли жінка сказала мені, що чекає на дитину, я почув себе млосно; відчуття було таке ж, яке зазнаєш, коли стрімливо падаєш в американських гірках. Звичайно, я був приємно схвильований, але … о Господи, адже батьківське виховання – це доля батьків.
І в такому остовпінні я застиг, витріщивши очі й обливаючись потом, наче погано намальований персонаж якогось коміксу, зі знаками питання, що парили над головою, поки намагався підготувати себе до відповідальної ролі головного опікуна над іще однією живою істотою, опріч мого кота. На мені лежить відповідальність, аби ця людинка благополучно виросла, не ставши при цьому абсолютним монстром. Якщо маля обернеться соціальним дебілом, – вина буде моя. Якщо дитинка не зможе відшукати на мапі Люксембург, – знову звинувачуйте мене за те, що не дав нащадкові кращої освіти. Знадобиться втручання медиків – і, звичайно ж, це також ляже на мої плечі. А яка маса можливостей для поворотів не в той бік!
Я пам’ятаю той день, коли батько посадовив мене і став незграбно розповідати мені про пташок та бджілок; то були, мабуть, найбільш нестерпні й незручні півгодини для нас обох. Я не бажаю піддавати такій же екзекуції іншу людську істоту.
Можливо, я трохи випереджаю події. Я цілком зможу з цим справитися, кажу собі; з мене вийде чудовий батько. Моя дитина буде вихована зразковим, освіченим, всебічно здоровим громадянином чи громадянкою світу, і не стане мене ненавидіти.
А відтак мені здалося, як це маля, все ще в безпечних межах материнської утроби, раптом відкриває занепокоєне óчко, коли його чи її мозок проймає думка: «А що, як мій татусь просто не зможе з цим упоратись?»