A theme of the age, at least in the developed world, is that people crave silence and can find none. The roar of traffic, the ceaseless beep of phones, digital announcements in buses and trains, TV sets blaring even in empty offices, are an endless battery and distraction. The human race is exhausting itself with noise and longs for its opposite—whether in the wilds, on the wide ocean or in some retreat dedicated to stillness and concentration. Alain Corbin, a history professor, writes from his refuge in the Sorbonne, and Erling Kagge, a Norwegian explorer, from his memories of the wastes of Antarctica, where both have tried to escape.
And yet, as Mr Corbin points out in "A History of Silence", there is probably no more noise than there used to be. Before pneumatic tyres, city streets were full of the deafening clang of metal-rimmed wheels and horseshoes on stone. Before voluntary isolation on mobile phones, buses and trains rang with conversation. Newspaper-sellers did not leave their wares in a mute pile, but advertised them at top volume, as did vendors of cherries, violets and fresh mackerel. The theatre and the opera were a chaos of huzzahs and barracking. Even in the countryside, peasants sang as they drudged. They don’t sing now.
What has changed is not so much the level of noise, which previous centuries also complained about, but the level of distraction, which occupies the space that silence might invade. There looms another paradox, because when it does invade—in the depths of a pine forest, in the naked desert, in a suddenly vacated room—it often proves unnerving rather than welcome. Dread creeps in; the ear instinctively fastens on anything, whether fire-hiss or bird call or susurrus of leaves, that will save it from this unknown emptiness. People want silence, but not that much. | Темою століття, принаймні у розвинутих країнах, є те, що люди прагнуть тиші але не можуть її знайти. Ревіння дорожнього руху, безперервний гул телефонів, цифрові оголошення у автобусах та потягах, репет телевізорів навіть у пустих офісах безкінечно атакують та відволікають. Людська раса виснажує себе шумом та прагне до протилежного, шукаючи тиші чи то в диких умовах, чи в широкому океані, чи в інших схованках, сповнених спокою та концентрації. Алан Корбен, професор історії, пише зі свого притулку в Сорбонні, та Ерлінґ Кейґґ, норвезький дослідник, зі своїх пам’яток про окраїни Антарктики, куди вони обидва намагалися втекти. Проте, як містер Корбен вказує у «Території порожнечі», напевно не існує більше шуму ніж було раніше. До пневматичних шин, вулиці міст були переповнені оглушливим бряжчанням коліс з металевою оправою та кінських підков по кам’яному покриттю. До навмисного ізолювання в мобільних телефонах, автобуси та потяги розривалися від розмов. Продавці газет не залишали їхні видання у безшумній кучугурі, але рекламували їх на найвищих тонах, так само як і продавці вишні, фіалок, чи свіжої скумбрії. Театри та опери були хаосом схвалення, криків та свисту. Навіть у сільській місцевості селяни співали під час роботи. Зараз вони не співають. Зараз змінився не так рівень шуму, на який нарікали і в попередні століття, як рівень відволікання, яке займає простір, який міг би бути зайнятий тишею. Тут невиразно окреслюється інший парадокс, тому що коли тиша з’являється – в глибині соснового лісу, в голій пустелі, в зненацька спустілій кімнаті, – це часто виявляється швидше нервуючим ніж бажаним. Закрадається страх; вуха інстинктивно чіпляються за щось, чи то тріск вогнища, чи пташиний спів, чи шум листя. Щось, що врятує від незвіданої пустоти. Люди хочуть тиші, але не дуже. |